Я прожив цілу сотню життів: в літню спеку від сонця мене ховали Вінтерфелла стіни високі, товсті, давні башти, крипти у темних підвалах. А коли, навпаки, сніги мели наче в тому ролику «Фрозен Трона», я заходив у гамірні «Три мітли» разом з Гаррі, Роном і Герміоною. І коли хотілось рубанути з плеча, і лишитись без імені, дому, боргу,
мене радісним тріском вогонь стрічав в головній залі Каер Морхена. А коли світанок яскраво горів з-за обрію краєм сонця надщербленим, Волинкар біля Воріт Зорі мене вітав вітром у вербах.
Так минали роки: з їх імли випливали нові люди, лиця, і зникали друзі, та ці – не йшли, залишаючись на полицях.